Рецензії

Вибух на ЧАЕС відкрив двері до Пекла. Посіяв ядерний жах, спотворив частину Полісся. Окрім того, що понад 20 000 рентгенів на годину вбили чимало людей, вони створили купу інформприводів, та згодом, як і все у нашому світі, були монетизовані. Від популярного серіалу HBО, до тисяч різних гуртів, що співали про популярне техногенне пекло, повстання машин/штучного інтелекту, поліруючи все це гітарними міцними рифами та швидкісними ударними.

Шпинат

Семплери від Robustfellow – це завжди приємний підгон під ялинку: тут тобі і підбиття підсумків, і надії на майбутнє, можна ще раз порадіти від того, скільки кайфової музики вийшло за рік, і зацінити те, що пропустив. Приємно, що збірка не обмежується лише навколопсиходелічною сценою – метал, панк та експериментальна електроніка теж на місці.

За короткою та звучною назвою Yah ховаються не проповідники растафаріанства і навіть не фанатичні шанувальники Кендріка Ламара, як можна було б подумати, а квартет щирих хлопців з Києва, про яких ми з вами вже дещо дізналися з рецензії на їх перший реліз "We Woo" три роки тому. Ці кияни мають непогане почуття гумору і люблять його демонструвати: наприклад, перші літери назв треків тут складаються в назву альбому, як це було і в першому їх релізі. І, так само, як і раніше, на обкладинці альбому Yah цілком буквально зображують, про що ми почуємо від них цього разу.

Лунають обіцянки, що "в нас буде сад де навіть ми будем рости", що "буде час прочитати всі книжки". Він каже, що "у землю вріс" - в селі Міженець, з якого ближче до польського Перемишля, ніж до Львова. Його стихія – сісти на припічку поряд із дідусем, котрий знає все. Десь так приблизно і живе.

Останній подих жахливого для важкої музики десятиріччя дарує надії на те, що наступна декада буде куди більш родючою. За останні два роки вийшли найкращі ЕР та альбоми важкої української сцени. Культура вживання музики повільно, але перестає бути суто андеграундним явищем. Нарешті, що тут ще сказати.

Skunkhunt

Гадаю, повернення блудного мене на сторінки Неформату очікував приблизно ніхто, і для ще меншої кількості людей це повернення хоч щось означає. Зате, сподіваюся, альбом "23" гурту Тимпаче, рецензія на який починається трохи нижче, матиме певне значення якщо не для всього українського ринку, то хоча б для локальної сцени, про яку так вдало недавно писав міністр фейсбук-мемологіі Євген Тимчик. 

Поціновувачі фантастики вже майже 40 років сперечаються про те, який же саундтрек повинен бути у кіберпанку. Колись це питання вирішив Вангеліс зі своїм саундтреком до "Того, що біжить по лезу". Але все одно тема до кінця не розкрилася.

Другий довгобуд андеграундного сучукрмузу нарешті побачив світ — через 8 років після релізу дебютного ЕР, Backchat таки випустили довгоочікуваний повноформатний альбом. Спочатку Kasu Weri вирішили записатися вперше за довгі роки існування та десятки відіграних концертів, а тепер прийшла черга Backchat закрити це питання. Забігаючи наперед та відповідаючи на всі питання — чи вартувало воно того? — о так, ще й як. Але про все по черзі.

Спостерігати за Євгеном та його проєктами завжди цікаво — що Septa, що The Nietzsche підкуповують як музикою, так і бекграундом, який приховується за творчою складовою. Тим цікавіше вникати та досліджувати свіжий реліз з довгою назвою "Bitten By The Serpents Of The Kingdom Of The Spirit", а для того, щоб осягнути його і проникнутись усім, що так копітко було приховано під треками, необхідно прослухати альбом не раз і не два. Але про все по порядку.

Перфекціоніст всередині прокидається, коли музику треба розрізняти та розділяти за всілякими ознаками, групами та піджанрами. Наприклад: для модернового хардкору британської школи та гуртів, що роблять а-ля Being As An Ocean, зараз не найкращі часи. Та навіть якщо брати гітарну музику взагалі, то її пік пройшов, але скоро повернеться, все циклічно.