svrm - Лихиї вітри стогнуть без упину (2018)
Автор: Альмагест

Тянутся по небу
Тучи тяжелые...

З моменту мого знайомства з тепер уже досить упізнаваним (звичайно що) харківським блек-метал проектом svrm пройшло вже ледь не цілих два роки. Протягом цього відтинку часу, якщо судити по активності на офіційній Bandcamp-сторінці, він не тільки знайшов свого вірного слухача, але й стимул, музу і можливість випустити у світ ще цілих шість нових релізів, вихід одного з яких одразу відбувся на компакт-дисках. Маю на увазі однойменну збірку "svrm" від 1 лютого, видану дуже обмеженим накладом ужгородським DIY-лейблом Trismus Records, до складу якої увійшли усі EP та демо (за винятком "Den sidste Messias"). Утім ця компіляція на момент написання огляду не стала останнім релізом у доробку Сергія в рамках цього проекту, тому що 15 травня – на 3 роки та 3 дні пізніше за дату релізу дебютного демо "7" - на світ з’явилась нова його робота – "Лихиї вітри стогнуть без упину".

Цей альбом – а судячи з хронометражу та його вмісту маємо справу саме із лонгплеєм – і справді, якщо уважніше прочитати його назву, виступає свого роду квінтесенцією всієї попередньої творчості. Особливо починаючи з "Голоду" - першого EP, випущеного у 2017 році, чия, вже на перший погляд, найбільша відмінність від усього, створеного раніше, полягає у переході на українську лірику. При чому як власну, так і авторства класиків вітчизняної літератури. Щоправда, тексти Сергій до цього моменту завжди публікував відкрито, тоді як у "Лихих вітрах…" першочергове завдання зацікавленого слухача полягає у застосуванні дешифрувальних навичок, а потім вже  - аналізі походження отриманої лірики і її прив’язки до музичного полотнища. Це  тільки відволікає від нормального і повноцінного сприйняття.

Вслухаючись у інструментальну основу нового повноформатника, чомусь згадуються слова Мікеланджело, в руках якого камінь перетворюється у скульптуру шляхом відсікання зайвого. Насправді підхід італійського творця, на мою думку, стосується не тільки новинки, але й більшості пісень svrm, починаючи з того ж таки "Голоду", коли ряд інструментів збивається в один композитний неоднорідний шумливий матеріал, з якого музикант якимось стежками вимальовує досить-таки сприйнятні мелодії. Тільки у цьому випадку шпунтом виступає лід-гітара, тремоло та соло партії якої й визначають вектор розвитку мелодії, тоді як ритм-частина часто збивається у якийсь військовий марш царського війська під супровід стіни гітарного дісторшну. До речі, у цій нелегкій справі знову не обійшлось без допомоги Cronin`а, більш відомого участю в "Заводі", котрий раніше також записував гостьові партії гітар до кількох композицій із "Зимы" (2016) та "Останнього Сонця" (2017), а в нашому випадку ще й став автором тексту, вокалу та акустичного фрагмента до передостаннього треку лонгплею - "Крізь холодну темряву ночі".

А от наріжним каменем, як і годиться, як і в черговому EP, як і 3 роки тому, коли svrm, істерично цитуючи Хлєбнікова, заявив про своє існування, залишаються все ті ж справжні почуття туги, розпачу, депресії та злоби до власної персони, до свого роду, біологічного виду та соціального оточення в одному флаконі із використанням особливої та, мабуть, найкращої форми їх передачі у вигляді леткого блек-металу. Сам вокал набув ваги, зернистості та міці, балансуючи на грані шрайку і скріму, що чудово доповнює переважно агресивну інструментальну подачу.

У якості оформлення обкладинки альбому, між іншим, зовсім несподівано використовується титульна ілюстрація номеру (№2) журналу сатиричних роздумів "Леший", який сьогодні вважається невіддільною частиною легальної сатиричної періодики Першої російської революції 1905-1907 рр. Утім, думається, що в основі задуму її використання лежать далеко не просвітницькі цілі.

Насамкінець хочеться сказати, що, мабуть, настрої від "Лихих вітрів…" трошки не такі, які були від, наприклад, "При смерти..." і які повторити все одно неможливо (ви ж самі розумієте), адже музичний проект не закрився, а зріє, розвивається, ускладнюється у всіх проявах, тому й відповідна реакція на кожен новий реліз має багатогранний відтінок. І попри це Сергій Ткаченко вже вкотре залишається вірним власним емоціям і реакціям на зовнішні та внутрішні подразники. Благо, ми живемо у такому середовищі, що натхнення писати музику подібного характеру вистачить не на одне покоління.

Neformat.com.ua ©

    1. Втрата
    2. Порожнє село
    3. Під снігами
    4. Лихиї вітри стогнуть без упину
    5. Крізь холодну темряву ночі
    6. На розпутті