Костянтин Поведа: Хочу бачити модулярщиків у рок-гуртах та на хіп-хоп сцені

Костянтин Поведа — інженер, викладач і нойз-музикант. Його бренд Crazy Chicken уже відомий за межами України — модулі та синтезатори Кості звучать у сетапах музикантів із Великої Британії, Італії, Польщі, Австралії, Німеччини. А іноді — й у невмілих руках, що зовсім недовго тримають паяльник. Поведа самостійно проєктує синтезатори та модулі, проводить воркшопи для дорослих і дітей, виступає як нойз-артист, створює маски та образи для власних перформансів — і робить усе це в режимі DIY.

Інтерв’ю проходить в атмосферному Otel’ — андеграундному клубі на Нижньоюрківській 31, можливо, головному осередку київської експериментальної сцени. Поведа сидить, склавши ноги по-турецьки, на саморобному дивані-платформі. Над ним — тканини, довкола — дроти, дерев’яні ящики, червоне світло падає на його неголене усміхнене обличчя.

Костянтин зацікавився музикою як слухач доволі пізно — лише в 10–11 класі почав слухати щось усвідомлено. Це був різний метал та рок, класичний і не дуже, зокрема серед тодішніх своїх інтересів музикант пригадує гурт Halloween. Німці не визначили подальший творчий шлях Костянтина, але першим інструментом та викликом для музиканта стали ударні, які він почав освоювати на другому курсі університету, десь у 2009–2010 роках.

Костянтин: Це якраз ті часи, коли всі боялись пташиного грипу, свинячого грипу — зараз здається, що це були якісь дитячі страшилки. Тоді був двомісячний карантин, нічим було зайнятись, і ми з друзями з універу та ще зі школи вирішили зібрати перший гурт. Кожен узяв інструмент, який був йому ближчий до душі.

Ми всі були самоучками без досвіду. Грали хард-рок. Власні треки й кавери на класичні гурти. Єдиний, хто мав досвід — це гітарист. Навколо нього, власне, і зібралися. Вчилися грати й паралельно вчилися жити (ред. — усміхається).

— Наскільки легко ти опанував ударні?

Костянтин: Нелегко. Грати на барабанах — це справді непросто. Треба багато практики. Я, фактично, займався тільки на репетиціях — раз на тиждень. І вдома на тренувальному педі. Моя практика була несистемною, але прогрес усе одно був. Коли нам вдавалось щось зіграти, не збившись із ритму — ми раділи, як діти.

Утім, ера хард-року для Костянтина не тривала вічно. Музикант зо три роки пограв на барабанах з однокласниками, спробував себе ще в кількох гуртах, а коли останній із них розпався, геть розчарувався у виконанні музики й на кілька років узяв від цього заняття паузу.

Разом із тим Поведа дорослішав, розширювалися і його музичні інтереси. Відтак, десь року 2018-го музикант почав збирати перший власний модульний синтезатор. Тут далася взнаки й інженерна освіта, і вплив дружніх музикантів, і навіть дитячий досвід! Ще тоді давно, за підтримки батьків, Костянтин спаяв свій перший підсилювач, який, утім, не зберігся до наших днів.

Костянтин: Повернення сталося після травми — я змушений був відмовитись від спорту, бо не міг тренуватись із тією самою інтенсивністю. І почав шукати собі інші хобі: обрав малювання і модульні синтезатори. Модульні сінти були любов’ю з першого погляду — я побував на лекції Стаса Бобрицького й Олега Шпудейка в ПінчукАртЦентрі. Вони дуже різні за звучанням музиканти, але обидва використовують модульні системи. Це показало мені надзвичайно широкий спектр того, що можна створити на модульних синтезаторах — від ніжного, ліричного звучання до сирого, експериментального, агресивного. Це був сильний досвід. І мені пощастило, що лекцію вели саме вони.

Після цього я вирішив: хочу грати на модульному синтезаторі. Спочатку купив готові модулі, але майже відразу з’явилась думка: а якщо зробити свій? Я зрозумів, що це можливо. Але потрібно підтягнути знання в електроніці, в архітектурі модулів. Це стало викликом і водночас захопленням.

Виступ Олега Шпудейка на Kora Late Night Show

— За освітою ти інженер?

Костянтин: Так, я інженер, але моя спеціальність не пов’язана зі звуком чи аудіосистемами. Але в нас було багато предметів, пов’язаних з електронікою — передавачі, приймачі, антени, матаналіз, теорія електричних кіл… багато чого. Навіть була трохи монтажна практика, щоправда, тривала вона зовсім недовго — лише один семестр і раз на два тижні. Але загалом — з дитинства я досить впевнено тримав паяльник у руках.

— Що саме ти паяв у дитинстві?

Костянтин: В основному всякий брєд (ред. — усміхається). Якісь непрацюючі схеми з книжок з фізики — я не дуже розумівся на електроніці, просто намагався повторити побачене. Іноді, випадково, щось працювало. Але здебільшого — ні.
Мені пощастило: батьки — інженери, і вони нормально ставились до того, що я курочив стару техніку, яку збирались викидати. Віддавали її мені — я розбирав, виколупував шестерні, випаював компоненти. Спочатку за принципом "красиві-некрасиві", потім уже почав розбиратись, що до чого.

Якось спаяв підсилювач — за схемою з книжки. Але елементи підібрав навмання, тож він мав дикі спотворення і перетворював майже будь-який звук на щось екстремально стріляюче. Фактично, це був фуз-дисторшн (ред. — сміється).

Освоїти барабани, як підтверджує сам Костянтин, — справа непроста, тож поряд із новим інтересом до синтезаторів, від старих друзів музикант усе ж не відмовився одразу й ще якийсь час перебував у перехідному періоді від більш консервативного року до вільної експериментальної музики. Вдалим середовищем для цього став гурт Більше ніж ліс. Проєкт грав психоделічний рок, але, на відміну від багатьох колег зі знакового для цієї сцени лейбла Robustfellow, як видається, ніколи не гнався за виданням за кордоном, чи турами Європою, а просто створював собі музику для душі та настрою.

До того ж для Костятина цей досвід став практичним доказом, що модулярні синтезатори варто використовувати й за межами експериментальної електроніки.

Костянтин: Я познайомився з Більше ніж ліс у 2019 році — на концерті в клубі Mezzanine, тут, на Нижньоюрківській. Подивився, як вони міксують купу жанрів — кожен грає щось своє, але разом це складається в психоделічний рок. Звучало цікаво. Я крикнув прямо під час виступу: "Давайте я буду вашим барабанщиком!". Тоді в них була драм-машина.

Після кількох репетицій почався ковід. Денис, засновник гурту, не зміг знайти роботу в Києві й поїхав на Закарпаття. Тож, наступного разу, коли ми перетнулися — я вже запропонував грати на синтезаторі. Ми зустрілися в Ужгороді, й організували квартирник: я — на синтезаторі, Денис — на гітарі й вокалі. Кілька разів так грали, але записів не залишилось.

Ще виступали в Хащах на фестивалі Electricity у 2020-му й на ЮБК, коли розігрівали канадський дум-метал гурт Nadja.

Фото з виступу з Nadja

Чи вплинуло це на мене? Скоріше дало цікаве розуміння: модульний синтезатор можна легко поєднувати з гітарами, барабанами, живим вокалом. Я міг створювати підкладки — такі тягучі, ембієнтні, або повторювати гітарні акорди, але в падовому, розмитому стилі, який пасував до психоделії. Саме з того моменту я побачив у модульному синтезаторі універсальний інструмент, головне — знати, що ти хочеш із нього витиснути.

— А що взагалі з модульною сценою та модульною спільнотою в Україні?

Костянтин: Вона існує. Як середовище — вона є. Іноді виникають спалахи активності, але загалом — це просто люди, які грають на модульних синтезаторах, і їх можна знайти на різних сценах по всій Україні.

Переважно це техно-сцена — наприклад, Symonenko, Vlad Suppish, Stanislav Tolkachev та багато інших. Багато хто грає техно саме на модулярах, бо це зручно — звук виходить незвичний, живий, не зациклений на стандартних патернах.

Також є чуваки, які роблять ембієнт, є ті, хто грає щось дивне й експериментальне — як-от Бобрицький із його нойз-джазовими речами. Загалом модулярщики зосереджені в трьох напрямах: техно, ембієнт, нойз — або зовсім хаотична, експериментальна музика.

Мені б хотілося, щоб модуляр проник у більше сцен. Щоб він впливав на більше жанрів. Я, наприклад, намагаюся використовувати модуляр як класичний синтезатор. Не лише для генеративної музики чи лайвів, а і для написання звичних треків — як супергнучкий саунддизайнерський інструмент.

Було б круто бачити модулярщиків у рок-гуртах, на хіп-хоп сцені, у будь-якому контексті. Хочеться, щоб люди використовували свої сетапи максимально широко.

Але Костянтин не обмежився лише грою на модулярних синтезаторах. Та лекція Бобрицького і Шпудейка так вплинула на музиканта, що з інтересу до нової техніки та технології він розвинув цілий власний бренд! До того ж Костянтина дуже надихала українська DIY-культура — DIY-спільноти, або мейкерські спільноти на кшталт Hacklab, де Костянтин також є резидентом.

Костянтин: Ідея власного бренду народилася з потреби — захотілось якось презентувати свою роботу іншим. Спочатку — знайомим модулярщикам, київській тусовці. Потім — ширше: по всій Україні, а згодом навіть на світовому рівні.

У якийсь момент я захотів, щоб те, що я роблю, не виглядало як жорсткий самопал, а більше було схоже на модулі, які стоять у мене в кейсі — від світових виробників. Хотілось досягти їхнього рівня. І із цього бажання виникла потреба створити власний бренд.

Перший модуль я робив дуже довго — проєктував майже рік. Розв’язував технічні задачі, підтягував знання, експериментував зі звуком. Багато разів усе збирав, розбирав, паяв інші компоненти. І коли нарешті вийшов функціональний прототип, захотілося оформити його як повноцінний продукт — з візуальним образом, логотипом, назвою.

З неймінгом мені завжди складно. Спочатку я намалював дивного персонажа — щось на кшталт черв’яка-вампіра з іклами й божевільними очима. Але пояснювати людям, що це черв’як-вампір, було б якось… занадто. Занадто абстрактно і стрьомно. Тож я трохи змінив форму — і цей персонаж перетворився на курку з підбитим оком. Так народилась назва Crazy Chicken.

Перший модуль Костянтина

Логічним наступним кроком для Костянтина стало поширення власної пристрасті. Грати на модульних синтезаторах і виготовляти їх самостійно було мало — захотілося ділитися досвідом і знаннями, навчити цього мистецтва інших.

Перший досвід викладання електроніки Костянтин отримав у київському хакерспейсі, де проводив просто лекції. А вже згодом музикант цілий рік вів позашкільний технічний гурток у приватній школі.

Результатом викладання став, зокрема, й останній синтезатор Кості — Drone Craft. Саме із цією свіжою розробкою музикант проводить доступні воркшопи, як для дорослих, так і для дітей.

Костянтин: Діти самі обирали, що паяти. Варіанти були різні — від декоративних підсвіток до синтезаторів. І коли я на перших заняттях показав їм свої роботи, зіграв на модульному синтезаторі — їм це дуже зайшло. Ми цілий рік паяли синтезатори. Спочатку прості, потім складніші.

Для дітей було важливо, щоби це працювало й виглядало цікаво. Але також важливо було не виходити за межі бюджету. Школа покривала закупівлі, але я розумів: краще зробити багато простих, але робочих штук. Так і виникла ідея синтезаторів без панелей: коли сама плата є і монтажним шасі, і передньою панеллю.

Наступний крок — повторити один із дитячих проєктів, але вже для дорослих. Наприклад, магнітний мікрофон, який дає змогу "прослуховувати" магнітні поля. Він вразив і дітей, і дорослих — бо ти буквально чуєш електромагнітний світ: дрелі, монітори, пральні машини, модеми, телефони — усе щось випромінює. Ти чуєш це, і починаєш інакше сприймати електроніку.

З дорослими я також паяв окремі модулі. Наприклад, простий фільтр. Людям це подобалося — не лише як досвід пайки, а як занурення в логіку створення. Я не хотів просто давати готові чужі схеми. Я хотів показати шлях — від простої ідеї до складнішого функціоналу.

Drone Craft — це синтезатор, у якому зійшлись усі ці ідеї. Він мав бути простим, компактним, функціональним. І при цьому — збирання має вкладатися в часові рамки воркшопу — приблизно три години. У ньому 60 компонентів. Міг би зробити більше, але це вже складніше збирати. Тут є три осцилятори, контроль тону, два типи міксування, гучність, кнопка м’юту — вважаю, це непоганий набір.

Ти питав про дизайн. Я люблю гратися з кольорами та прихованими пасхалками. Наприклад, мій модуль Favorite Avocado Toast — його плати пофарбовані як бутерброд: одна зелена, одна чорна. Інші модулі я теж робив у різних кольорах — синій, жовтий, білий, фіолетовий. Для Drone Craft я вибрав фіолетовий — просто сподобався. Хоча даю учасникам вибір: для нього є ще й чорні плати.

Drone Craft — це компактний, безпанельний, функціональний інструмент. І, як на мене, вдалий баланс між складністю і доступністю.

Демо моделі Favorite Avocado Toast

Зараз музикант виступає сольно як Костянтин Поведа, грає дрон-нойз, частенько на серії подій "Нойз щосереди". Це наразі чи не найбільш експериментальна музична спільнота на Нижньоюрківській, а можливо, навіть і у всьому Києві. Тут може трапитися і нойз-оперета, і нойз-сет від знаного техно-виконавця — рамки просто відсутні! Тож саме це середовище стало вдалим актуальним полем для самовираження Костянтина, і то не лише в музиці.

Костянтин: Я прийшов до ембієнту, нойзу та дрону досить спонтанно. Як уже казав, я трохи експериментував з ембієнтним звучанням. Плюс я люблю стару електроніку, яка звучить ембієнтно сама по собі — наприклад, Жан-Мішель Жар.

А нойз я почав грати через "Нойз щосереди". Просто з’явився запит — люди казали: ти маєш грати нойз. Ну, добре, граю. Я, у принципі, знав, як це зробити — треба максимально деконструювати свій звук, перетворити улюблений ембієнт на щось спотворене, перевантажене, щільне, спектрально перенасичене.

Для мене хороша шумова музика — це та, у яку ти можеш з ентузіазмом зайти й із якої можеш вийти плавно, або не дуже. Хороший артист уміє завести слухача в певний психоемоційний стан, у якому він здатен сприймати щось дуже напружене, тривале, структурно нерухоме. П’ять хвилин без змін — і це окей, якщо слухач уже "всередині". Артист має створити точку входу, провести туди, дати відчути апогей шуму — і залишити тебе там на деякий час.

— Як ти бачиш розвиток української шумової сцени? Чи щось змінюється? Чи прогресує? А може, навпаки, занепадає?

Костянтин: Мені подобається, що я бачу розвиток багатьох артистів. Люди, які на початку позиціонували себе як новачки, були дуже скромні, злякані — тепер почуваються набагато впевненіше. Частіше виступають. Бо тепер мають змогу виступати — завдяки певним організаторам і тусовкам (ред. — усміхається). Це дуже радує. Люди ростуть на очах — це круто.

Чому я обираю нойз? Бо це можливість ігнорувати правила. Можна почати з будь-чого: будь-який темп, будь-який тембр, будь-яке поєднання звуків. Нойз розв’язує руки.

Я рідко граю нойз у чистому вигляді. Зазвичай міксую його з іншими жанрами. І мені подобається, що коли ти додаєш слово "нойз" до якогось жанру, ти ніби скидаєш із нього кліше. Ти дозволяєш собі бути радикальнішим, незручнішим. Нойз — це лайфхак для тих, хто боїться експериментувати. Це також можливість зробити звук максимально жирним, щільним, іноді — максимально неприємним. Якщо слухач увімкне трек не з початку, а з кульмінації, то скаже: "це просто шум". А якщо слухатиме з початку — скаже: "а, ну все логічно, усе класно, у треку є розвиток, і ми прийшли до цієї кульмінації".

А що мені не подобається — це зловживання термінами. Коли люди називають свою музику "нойзом" або "експериментальною", але фактично не виходять за межі банального. Таке буває часто.

Нехай прозвучить клішовано, але талановита людина справді часто талановита в більш ніж в одній ніші творчої діяльності. Тож, як інтерес до модульних синтезаторів виріс у щось більше, так і згадане вище малювання певним способом знайшло свій прояв у творчому процесі Костянтина. Нерідко на виступах музиканта можна побачити у власноруч вироблених масках, що нагадують чудернацьких істот або ж демонів.Їх у колекції Костянтина вже чимало, і кожну він виготовив та розмалював власноруч.

Костянтин: Це спосіб захиститись. Дистанціюватись від публіки. І, очевидно, це водночас спосіб подати себе на сцені. Якщо я знаю про виступ заздалегідь, то намагаюсь підібрати якусь унікальну маску: або нову, або ту, що зробив давно, але ще нікому не показував. Я почуваюся вільніше, коли публіка не зчитує мої емоції. Бо зазвичай на виступах я маю напружене, зосереджене обличчя. Маска знімає цю напругу.

Плюс це спосіб створити сценічний образ — такий, яким він є саме сьогодні.

— А як ти створюєш маски?

Костянтин: Найчастіше — це довгий процес. У певний момент виникає образ, і я починаю ліпити його зі скульптурного пластиліну. У мене є зліпок моєї голови — грубий, але достатній, щоби працювати з формою. Я ліплю на ньому. У мене були маски із чотирма, навіть вісьмома очима — такими павучими. Я намагаюся, щоб анатомія маски не збігалася з анатомією мого обличчя. Бо коли очі там, де мають бути очі, а рот там, де рот — це банально.

Коли ти граєш у масці, крім внутрішньої свободи, ти отримуєш ще й реакцію. Люди починають думати: "О, чувак у масці. Чому він у масці?" (ред. — сміється)

— Але в тебе немає готової відповіді?

Костянтин: Я не люблю все пояснювати. Люблю залишати поле для роздумів. Часто не називаю ці образи, не даю їм експлікацій. Єдина експлікація до маски — це моя музика. А вона без слів і доволі абстрактна.

У кожного слухача виникають власні асоціації, власні емоційні реакції. Іноді вони мені про це розповідають — це приємно. У кожного свої образи, і хоча вони рідко повністю збігаються з моїми, іноді частково перетинаються. І цього досить. Це значить, що я зміг щось передати — частину себе, енергії, думки. А хіба треба більше?

Наразі Костянтин уже має купу початих треків, деякі завершені, але в мережі поки можна натрапити переважно на його лайви, якщо говоримо про останній експериментально-електронний період творчості. Усі наявні напрацювання музикант планує скомпонувати в різножанровий повноформатний альбом, де буде сінтвейв, хіп-хоп, ембієнт, дрон і навіть танцювальна музика.Утім, дата його виходу — наразі загадка і для самого виконавця.

Не обійшлося, звісно, і без треків, створених під впливом актуальних подій в Україні.

Костянтин: Насамперед війна вплинула на мій психоемоційний стан. А вже через це — на творчість. У мене є композиція, присвячена війні. Вона ще не видана, але її ставив Влад Супіш на Gasoline Radio — у своєму подкасті “Невидима Музика”, де звучать або зовсім невидані треки, або ті, що не отримали достатньої уваги.

Влад попросив мене написати трек спеціально для цього формату. Це була безсонна ніч — одна з перших після повернення до Києва на початку повномасштабного вторгнення. Я тоді вперше почув вибухи. До того я був у Черкаській області — там були автоматні черги, літаки, але вибухів не було.

У Києві ж усе звучало інакше. Я не спав усю ніч. Пам’ятаю контраст: ось-ось має початися ранок, тиша міста, спів птахів — і раптові вибухи крилатих ракет. Це була дивна звукова композиція. І я зрозумів, що не зможу спати. Тоді сів за синтезатор і досидів до ранку. Так народився трек "Birds of Sleepless Night". Дуже щільний, прямолінійний, структурно статичний. У ньому небагато змін, але він дуже жорсткий. Можливо, я колись його видам.

Наостанок Костянтин акцентує, що у творчості колег для нього визначальні насамперед лайви. Можливо, тому й не поспішає видавати згаданий вище власний альбом.

Костянтин: -ych — постметал, дуже енергійні. Somali Yacht Club — стоунер, психоделія, теж круті. White Ward — прог-блек, нуарний ф’южн-блек із цікавими шарами. З експериментального я би виділив Олексія Податя. Слухаю його давно, хоч переважно на лайвах.

До речі, усі проєкти, які я назвав, надихали мене саме живими виступами. У записах вони теж хороші, але лайви — це щось особливе. У них лайв — це одкровення, ще потужніше, ніж те, що чуєш на альбомі.

Також згадаю проєкт Seraphina & No Justice — дуже скромна дівчина, але робить якісну та цікаву музику.

Проєкт реалізований за підтримки Music Export Ukraine, Канадсько-Української Фундації та Aid for Artists Committee.

Більше про творчість Костянтина:
https://www.instagram.com/crazy_chicken_mod/
https://www.instagram.com/konstantin.poveda/
https://linktr.ee/konst666