Triple Jump — Kid (2021)

Яким вийшов другий мініальбом Triple Jump та яке місце він займає у вітчизняній ніші емо-панку? Розбирався Єгор Фелюст. 

На моїй пам’яті були тільки три емо-панк релізи: демка Waytaker, яку я вважаю шедевральною; Under Streets з трьохпісенною іпішкою 2017 року; й ось, Triple Jump, які випустили вже другий мініальбом. Можливо, сюди можна віднести також Maloi, тоді про спадщину жанру турбуватися не варто, хоча й сумно, що все тримається на дискографії однієї команди.

Але, як це завжди буває — варто зануритися в тему глибше, як натрапляєш на прошарок, про який спершу й не подумав би. Адже до жанру емо-панку можна умовно віднести і Date Rape, які на афішах себе часто так позначали; і Yah з їхнім повільним, майже Sunny Day Real Estate'івським стилем гри; і незаслужено забуті Buckwheat від творців Clearsight; і Blichaus80, створений учасниками Метель, які естетику нульових розбавили емоціями й переживаннями. Є ще Kiteflighter, Torino Days та энималчи, ось і сцена виокремлюється. Гуртів на повноцінний фестиваль збереться, хоча в кожного різне коріння та походження музики.

Хтось більше дивиться в сторону панку, як Date Rape та Waytaker; хтось тяжіє до інді, як Yah; ще одні переважну роль віддають поппанку, як Maloi та Triple Jump; хтось у мідвесті залишається як Kiteflighter або энималчи.

Triple Jump на другому мініальбомі відійшли від спроби загравання з цільовою аудиторією фестивалю Боль через російськомовні тексти та адаптивний підхід (хоча я впевнений, що музиканти не ставили собі таку мету). Ба більше, для того, щоби показати себе вітчизняному слухачеві, за інсайдерською інформацією, гурт готує повністю українськомовний реліз, але в рамках сайд-проєкту.

Поки що я пропоную звернути увагу на останній мініальбом "Kid", який уже заздалегідь готовий ввести в персональний топ-10 найцікавіших релізів року.

Жанр/піджанр завжди має певні кліше, властиві йому асоціації або типові музичні рішення. Іноді це грає на руку командам, але здебільшого будь-яке перегравання, м’яко кажучи, не вітається. Скільки разів намагалися перейняти стиль American Football, але ні в кого не виходило досягти того самого впізнаваного звуку.

У підході Triple Jump теж немає нічого новаторського. Музиканти самі все ще перебувають у пошуках синергії між собою, але, як мені здається, вони вже, так швидко, встигли нащупати той оголений нерв, який і їм допомагає провести терапію, і слухачеві перейнятися музикою. Вона так само викликає асоціації із серпневим вечором, ламповим панк-концертом на 100 осіб у тісному, задушливому приміщенні з купою знайомих людей, адже випадкових гостей на таких заходах майже не буває. Саме ламповим. Той самий тег, який одночасно і прекрасно допомагає розмежовувати гурти, і дратує через те, що ліплять його до тих, хто ніяк не відноситься до такого "звуку".

Цей емо-панк про перехідні травми та втрати — пік настав, удар стався, але ще належить зіткнутися з наслідками, правильно переварити їх і не зламатися під тиском. Власне, концепція ЕР про це — людська свідомість і її трансформація:

  • "I Did not Even Know What To Say" — про панічні атаки, що переслідують ліричного героя. Вони для нього немов холодний контрастний душ — шокують і змушують трястися. Згодом він настільки звикає до них, що це стає частиною його життя.
  • "Happy-Go-Lucky" — про усвідомлення, що колись найближчі та найрідніші люди переходять у категорію старих знайомих. Думки про них з’являються усе рідше. Про сумний і смішний парадокс ситуації.
  • "Someday" — про часи, коли ми, можливо, зможемо побороти свої страхи та змиритися з постійними втратами й розчаруванням.

Абсолютно типовий підхід, який мене, з огляду на програш у "I Did not Even Know What To Say" та непомірну любов до Saves The Day, підкупив. Власне, на Saves The Day, я вважаю, Triple Jump найбільше і схожі, хоча вони грамотно працюють зі спадщиною гуртів, що поєднували емо з елементами мат-року, гранжу та твінкл гітарками.

Їхній лідер, Олексій Островський, завісу впливу підняв під час роботи над своїм сольним проєктом Torino Days. Там і зведенням займався Ерік Мут, який доклав руку до знакового для жанру альбому "summer death" авторства Marietta; і сам Олексій безпосередньо згадував вплив Park Jefferson, Tigers Jaw та This Town Need Guns; та й назва команди Triple Jump співзвучна з Tigers Jaw, чи не так?

Епілог

Якщо підсумувати, може здатися, ніби Triple Jump не привнесли нічого нового та намагаються виїхати на полі мізерної конкуренції. Але, як і в будь-якому не новому жанрі, зі спадщиною потрібно вміти правильно працювати. Ніхто ніколи не буде показувати пальцем на творчість грамотно зроблену або ту, що тонко відсилає до тих чи інших колективів чи записів.

От і Triple Jump — це лампова музика в найкращому й найменш вульгарному сенсі цього слова. Чомусь їм під силу зачепити щось всередині та одночасно витягнути назовні палітру сумної радості. Ось такий парадокс. Хоча, я, найімовірніше, фан-бой-емо-бой, що ностальгує.

Думки, висловлені у рецензіях, передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію Neformat.com.ua


Triple Jump — київський мідвест-емо/емо-панк гурт, сформований колишніми учасниками гурту Politehnika у 2019 році. Дискографія нараховує два мініальбоми. Актуальний склад гурту:

  • Олексій Островський — гітара / вокал;
  • Дмитро Степаник — ударні;
  • Андрій Бичковський — гітара / вокал;
  • Антон Куковякін — бас-гітара

Triple Jump у соцмережах:

https://triplejump.bandcamp.com/
https://www.facebook.com/triplejump.band
https://www.instagram.com/triplejump.band/

Neformat.com.ua ©

1. I Didn't Even Know What To Say
2. Happy-Go-Lucky
3. Someday

24.03.2021