Вежа Хмар: Легенди похмурого українського фолку
Вежа Хмар — загадковий український колектив, що здобув легендарний статус, але раптово припинив діяльність у середині 2000-х. У цьому матеріалі Влад Яковлєв, знаний дослідник вітчизняного андеграунду, зібрав усю доступну інформацію про гурт.
Касетна культура 90-х залишила по собі чимало яскравих імен, значимість яких стала зрозумілою лише з роками. До важливих явищ на українській незалежній сцені варто віднести й київський гурт Вежа Хмар, що проіснував близько 10 років та встиг створити цілу низку записів та побічних проєктів. Практично не з’являючись перед публікою, вони сконцентрувалися на домашньому звукозаписі, намацуючи власне звучання в умовах глибокого андеграунду. У тогочасній пресі їх відносили до таких жанрів як dark ambient i ritual doom, проте самі ж засновниці вважали, що грають ritual folk — саме як ритуал єднання з природою.
Десь є біла вежа,
Біла вежа, де хмари мешкають.
Звідти виходять — дощі виводять.
Звідти виходять — туди й повертаються.
Спати лягають, туманом гойдають
Світ.
З одноіменної пісні "Вежа Хмар"
Хоча історія гурту розпочалася влітку 1997 року, засновниці колективу, які окрім цього є сестрами, Олександра Сизевич (надалі Олександра Волох, також відома як "Сліпа") та Валентина Сизевич (згодом Валентина Андрущенко) почали музикувати ще на початку 90-х у проєкті Veinecia. Уже тоді вони активно експериментували з інструментами та звуками, використовували все, що було під рукою. Результати своїх імпровізацій дівчата фіксували на магнітофон, створюючи чудернацькі касетні альбоми та компіляції, до прикладу, "Favourites/Non Favourites Songs".
Касета Veinecia з артворком Олександри Волох, друга половина 1990-х
Музично Veinecia того часу віддалено нагадує те, що робили Геніальні Дилетанти (Einstürzende Neubauten, D.A.F., Palais Schaumburg) у Західній Німеччині в першій половині 1980-х. Вони ставили акцент не на технічну майстерність, а скоріше жадали експериментувати зі звуками, плівками, записуючи випадкові фрази, підслухані в транспорті чи радіоефері, та використовували все вищезгадане як елемент музичного полотна.
Варто додати, що цей проєкт проіснував аж до початку 2000-х і створював альбоми навіть у період активного функціонування Вежі Хмар. І хоча стилістично ці два гурти досить сильно відрізняються, навіть у перших роботах Veinecia відчутні паростки того, що згодом проросте й у ранніх записах Вежі Хмар.
Олександра та Валентина Сизевич, фото для демо-касети "Зелені Птиці", 1997
Паралельно в середині 90-х виникає проєкт Мертві Вельда, куди, окрім Олександри та Валентини, увійшла їхня подруга Марія. У порівнянні з Veinecia це була більш приземлена, а місцями авангардна музика з елементами панку, що більше нагадувала посиденьки на кухні з гітарою, стихійно зафіксовані на магнітофон Funaiwa — ще один учасник колективу, який періодично починав то сильно шуміти, то гудіти, або ж просто "жувати" плівку.
Частину текстів писала Марія, і це була саркастична рефлексія дівчини підлітка ("Вагітність неформалки", "Дівчинка Ша"), а Олександра, окрім гри на гітарі, почала розвивати свої навички у володінні словом. І загалом, вона цікавилася фольклором різних народів світу ще за часів заснування Veinecia, проте на домашніх записах 1996–1997 років вплив народної творчості стає куди більш помітним. У цей період проєкт записує кілька касетних альбомів — "Дівчинка Ша", "Еге Ж!", кілька інструментальних сесій.
Альбом "Дівчина Ша" з авторським артворком Олександри Волох
Лебединою піснею колективу став альбом "Заговори" (ред. на жаль, оригінально робота записана російською мовою), записаний на основі текстового матеріалу Олександри Волох, який певною мірою є її сольним альбомом, що був опублікований під вивіскою старого гурту з дозволу інших учасників. Загалом, за спогадами Олександри, через колектив пройшло чимало людей, а причина його розпаду була пов’язана зі смертю однієї з учасниць.
"Тексти для "Заговору" я написала в 1996 році. Завершення роботи над любим матеріалом я робила у вигляді поетичного та графічного циклу, власне, так і з’явилася ця збірка", — розповідала Олександра Волох в інтерв’ю кінця 90-х для RM web-zine.
Згодом цей матеріал був опублікований у вигляді маленької книжечки, а сам запис був виданий касетним лейблом Death Dance Productions, що базувався в Дніпрі.
На розвалинах колективу Мертві Вельда влітку 1997 року утворився новий гурт, що згодом отримав назву Вежа Хмар.
"Назву ми взяли з казки про замріяних людей, які перетворилися на хмарки. У нас було кілька варіантів, проте ми вирішили зупинитися саме на цьому", — пригадувала Олександра Волох 1999 року для Anvil Chorus zine.
У січні 1998-го новостворений гурт розпочав запис першого одноіменного мініальбому, який також отримав ходження як "Зелені Птиці". За традицією матеріал фіксувався в домашніх умовах, з досить мінімальним балансом між інструментами, що і вплинуло на скромну якість запису. До релізу увійшло 4 композиції, видані на вищезгаданому лейблі Death Dance Productions у вигляді односторонньої касети. Три пісні ("Ворони", "Зелені Птиці" і "Ван Гог") були створені на основі віршів Ліни Костенко, а також одна композиція ("Трава") на текст Володимира Морданя. Ця проба пера ще є досить сирою, що розуміли й самі учасниці.
Варто додати, що у квітні того ж року до гурту доєдналася Олена Лукіна, яка співала, грала на бубні, а також згодом писала велику частину текстів Вежі Хмар.
Уже влітку 1998-го відбулася друга сесія запису колективу. Цього разу на плівку були зафіксовані 7 композицій. У результаті цей репетиційний запис отримав назву "Пір’я", проте офіційно так і не був опублікований, але отримав мінімальне розповсюдження на касетах стараннями самого колективу. Водночас це була остання робота, де музикантки працювали зі звуком ще навмання.
Першою серйозною роботою Вежі Хмар став альбом "Ритуал", який справді є семимильним кроком уперед у порівнянні з попередніми двома демо-касетами. Химерний супровід, відтворені задом-наперед звуки, які важко відразу вловити, голоси, які пропливають струменем і загадково зникають. Це, хоч і досить монотонна, проте напружена й інтенсивна музика, яка потребує зосередженості, щоб врешті в ній розчинитися, а шум плівки та її дефекти лише підкреслюють відвертість цього запису.
Сама робота поділяється на три окремі частини — "Птахи", "Духи", "Люди" — і це справді звучить як ритуал. Реліз вийшов на Bloodhead Production, завдяки чому робота отримала певну відомість серед шанувальників dark ambient. Та й саме ставлення до Вежі Хмар змінилося — від досить настороженого (де гурту приписували безалаберне ставлення як до себе, так і до слухачів через низьку якість запису) до захоплення людей, які справді цінували те, що роблять музикантки, сперечаючись про жанр, у якому працює гурт.
Сама ж Олександра це пояснювала так:
"Свою музику ми називаємо ритуальний фолк, хоча деякі слухачі та рецензенти додають сюди gothic, dark wave або soft doom. Але як не крути — це все залежить від суб'єктивного сприйняття. Я маю сказати, що ми не робимо «адресовану музику», розраховану на певну аудиторію. Серед наших слухачів є дуже різні люди. Коли ми творимо, ми не стараємося щось зробити, а просто працюємо, стараючись залишатися максимально відвертими" (з інтерв’ю для RM web-zine).
У листопаді 1998 року в гурті, хоч і недовготривало, з’являється клавішник Олексій Снігур (відомий також як "Занурений"). Уже вчотирьох вони взялися за запис нового релізу, який згодом вийшов у вигляді подвійного альбому "Плач". До цієї роботи увійшли як нові композиції, так і речі, створені за часів перших демозаписів, проте на цьому альбомі композиції нарешті були вдало зафіксовані. Справді, гурту вдалося знайти необхідний баланс звуку, і якщо на перших сесіях результат був надто сирим, а "Ритуал" був скоріше вдалим експериментом, то "Плач" продемонстрував ідеальне поєднання музичного мінімалізму та необхідного звучання.
Не забули музиканти звернутися до класиків української поезії — знову ж присутні декілька речей на вірші Ліни Костенко, а особливою прикрасою альбому є "Балада про двох лебедів", побудована на творі Івана Драча. У цілому, це спокійна та меланхолійна робота, що лунає тугою навіть не за минулим чи втраченим, а скоріш за незвіданим та таємничим. Саме ця робота розкрила гурт у зовсім іншому світлі і створила міст для подальших музичних відкриттів.
Варто додати, що окрім Вежі Хмар Олександра та Валентина паралельно займалися і іншим проєктами. Волох видавала газету "Thorn" з Наталею Satan з Pagan Brotherhood. Це було музичне видання, що виходило у вигляді брошурок, а потім і в більш об’ємному вигляді для інтерв’ю з музикантами та обміном касетами.
Фінансуванням займалася сама Олександра, як і левовою часткою роботи над виданням до березня 1999 року, коли вона залишила газету, надавши перевагу заняттю музикою. У той час Олександра з Валентиною продовжували роботу над проєктом Veinecia, підготувавши трилогію "WEH" протягом осені 1998 — весни 1999. Згодом цей запис вийшов у вигляді касети на лейблі Bloodhead Production.
"Ми з Олександрою завжди займалися проєктом Veinecia разом, інколи моєї участі в альбомі значно менше, хоча я стараюся вкласти свої маленькі ідеї в кожну роботу, чи-то тексти, чи музика. Ми робимо щось окремо, а потім збираємося і складаємо все разом", — розповідала Валентина Сизевич у 2000 році для журналу "Magic Arts".
Окрім цього, Валентина реалізовувала свої ідеї в проєкті Heimkehr, награючи мінімалістичні композиції в жанрі dungeon synth вдома на синтезаторі під псевдонімом Glenn. Офіційно вийшли дві роботи проєкту — "The Dark" та "Sink", опубліковані на касетах. Була навіть ідея об’єднати Veinecia i Heimkehr, проте обидва проєкти продовжили існувати самодостатньо.
"У мене немає цілі зробити альбом індустріальним або готичним. Я знаю, який звук я хочу отримати, і прагну цього. Чесно кажучи, я багато думала про об’єднання двох проєктів. Якщо нові "пісні" будуть схожі на Veineciа, то справді нема сенсу займатися двома проєктами, якщо можна зробити один, але масштабний і сильний", — розповідала Валентина Сизевич у 2000 році для журналу "Magic Arts".
Щодо музичних вподобань сестер, то вони слухали досить різноманітну музику й не загострювали увагу на певному жанрі — Валентина в одному з інтерв’ю розповідала про зацікавлення гуртом Nine Inch Nails, а Олександра слухала безліч death metal гуртів того часу, але окрім цього любила пісні Ірини Білик. У часи обмеженого доступу до інформації, вони прослуховували абсолютно усю цікаву музика, яка їм потрапляла на касетах.
Вежа Хмар зразка 2000 року: Ігор Макуха, Олександра Волох, Валентина Сизевич
У 1999-му до гурту приходить гітарист Ігор Макуха, який також епізодично грає на клавішах під час запису.
"Відверто кажучи, це було нелегким рішенням, адже мені завжди хотілося, щоб гурт був саме жіночим. Але ми ризикнули й тепер не жаліємо", — розповідала Олександра Волох.
У тому ж 1999 році гурт записує мініальбом "Колискова". Ця робота вирізнялася спокоєм та легкістю, що було нетиповим для Вежі Хмар. Ба більше, за чутками й сам гурт вважав цю роботу найулюбленішою, можливо, через те, що цей альбом є найбільш світлим у дискографії гурту.
Реліз був виданий Bloodhead Production, але окрім цього гурт розповсюджував альбом власними силами з альтернативним оформленням.
"Колискова", авторське видання на касеті
Згодом гурт покидає Олена Лукіна, проте продовжує писати для колективу тексти. А Вежа Хмар розпочинає запис свого найвідомішого альбому, що отримав назву "Її Чотири Обличчя". Робота справді вражає цікавими звуковими рішенням, своєю концептуальністю та відвертістю. Здається, що в цьому доробку колективу немає чогось випадкового чи недопрацьованого — усе на своїх поличках, у потрібному місці та у вірний час.
Концептуально альбом розділений на 4 частини — "Ніч", "Мертві", "Звір" та "Жінка".
"Основою сюжету є позичене з обрядових пісень поняття природи Сили, її чотирьох облич. Чому Ніч? За уявленнями наших предків, Ніч — мати всіх інших частин доби — Вечора, Ранку та Дня. Першу частину представляють три композиції — "Зоряні вовки" зображають Ніч як світло, надію на зцілення, шлях до бажаного, "Таємний час" — час Сили, "Хто Вона?" — пітьма, яка може змінювати своє обличчя, як могутня істота, що може бути всім і нічим.
Друга частина "Мертві" — мертві сильніші ніж живі, оскільки духи померлих предків можуть як покарати, так і допомогти. Тепер "Звір" — звір сильніший, ніж людина, не у фізичному плані, а в тому, що він більш чутливий, природній, ну і від нього залежало саме існування людини: нема звіра — нема їжі. Й остання частина "Жінка" — вона більш стійка та природня. Окрім того, Жінка — це мати, а відповідно й Сила", — коментувала Олександра Волох для RM web-zine.
Ця робота також отримала гідне видання за сприянням лейбла Vils Abyss.
У часи музичного підпілля та хоум-тейпінгу музиканти розповсюджували свої записи самвидавом — касети записували власноруч, а обкладинки копіювали на ксероксі. Звичайно, про якісний результат не було й мови, але в епоху інформаційного голоду раділи й цим мінімальним можливостям.
Попередні роботи Вежі Хмар, що виходили на касетах, теж мали досить скромну якість як друку, так і запису, ба більше, самі учасниці були не надто задоволені спільною роботою з видавцями, аргументуючи це тим, що далеко не всі деталі оформлення були узгоджені, а перше видання альбому "Плач" взагалі було видане в скороченому вигляді.
Що ж до касети "Її Чотири Обличчя", то якість була на дуже високому рівні, особливо для андерграундного лейбла, а всі деталі видання були попередньо узгоджені. Власне, ця робота стала останньою, що була видана саме на касеті, оскільки згодом гурт публікував свої записи у вигляді самописних дисків.
Після видання касети Вежа Хмар далі накопичує нові ідеї, й, не відкладаючи запис, уже влітку 2000 року гурт починає фіксацію нових композицій. У вересні того ж року робота була завершена й отримала назву "Сон". Спочатку колектив мав у планах записати 18 композицій, проте у фінальний варіант роботи увійшло 14. Хоч і цей альбом має досить схожий звук на попередню роботу, гурт свідомо намагався дещо відійти від концепції "Її Чотири Обличчя" і зробити щось більш таємниче. Власне, саме для цього релізу визначення ritual folk підходить якнайкраще, не в останню чергу через те, що на передній план несподівано вийшли клавішні, звук яких ідеально доповнює загальну картину. Оскільки Ігор Макуха брав участь у записі епізодично, то фінальні штрихи були здійснені безпосередньо Олександрою та Валентиною.
"В альбомі 14 пісень, котрі складають оповідання — викладення сновидінь. На те він і сон, щоби після пробудження він здавався хаотичним", — пояснювала Олександра Волох для "Magic Arts".
У 2000 році в історії Вежі Хмар відбулася ще одна нетривіальна подія — гурт виступив на сцені фестивалю "Рок-Екзистенція". Пропозиція надійшла безпосередньо від організаторів, що зараз здається дещо сюрреалістичним, оскільки камерне звучання колективу не зовсім пасувало до гучного рок-концерту. Попри те 15 вересня 2000 року гурт піднявся на сцену фестивалю, хоча враження після виступу залишилися досить сумбурними.
І публіка була не готова слухати ритуальний фолк, і Вежа Хмар не надто розуміли, що вони роблять на сцені поряд із панк-гуртами. Власне, і сама Олександра вважала, що погодитися зіграти на "Рок-Екзистенції" було помилкою, проте композиція "Зоряні вовки" навіть потрапила на збірку фестивалю.
До видання також увійшли пісні Фактично самі, Плач Єремії, Крихітка Цахес, Друга ріка, Вій, Зе Вйо, Мандри, Кому Вниз, Мертвий півень
Попри внутрішні перипетії, гурт на місці не сидів. Робота над мініальбомом "Вода, Земля, Вогонь, Повітря" розпочалася наприкінці 2000 року. Сестри знову ж намагалися відійти від звучання попередніх робіт і вирішили записати нову роботу взагалі без залучення музичних інструментів, використовуючи лише свій голос. Реліз складається із 4 речей і має просту концепцію — кожна з пісень присвячена певній стихії. Знаючи продуктивність Вежі Хмар, варто було б очікувати на швидку публікацію запису, проте ця робота вийшла у 2003 році.
Наступним творчим доробком колективу став альбом "Сім Кроків", виданий у 2004 році, який, власне, і складається із 7 композицій. Декілька років затишшя не були даремними й Вежа Хмар подарували світу по-справжньому прекрасну роботу. З одного боку, це був крок до звучання і настроїв періоду альбому" Її Чотири Обличчя", проте було відчутно, що гурт більш структуровано підійшов до запису нової роботи, чітко продумавши й концепцію, і звучання. Це була дійсно зріла робота, хоча після прослуховування не виникає відчуття, що гурт взагалі зникав із поля зору, наче вони всього лиш причаїлися, щоб зробити невеличку перерву.
Важливо й те, що навіть із появою нових можливостей для фіксування власного матеріалу Вежа Хмар дивовижним чином змогли зберегти своє неповторне звучання — невідшліфоване, проте впізнаване та неповторне.
Відчутно, що гурт вирішив змінити свій підхід до запису нових робіт — від декількох альбомів протягом сезону до однієї роботи за кілька років, результатом чого став останній завершений доробок у дискографії колективу — "Міф", що вийшов у вигляді подвійного альбому.
Олександра та Валентина, фото (орієнтовно) другої половини 2000-х
По-перше, це не була б Вежа Хмар, якби не придумала концепцію роботи, що складається з двох частин — "Всесвіт" та "Істоти". Здається, гурт зумів зібрати на одному релізі всі характерні для себе риси — таємниче звучання, оповіді про дійсне й міфічне, голос, що виринає з-під хвиль і ховається під напливом гітар. Окрім цього, була реалізована й давня ідея Олександри — використати чоловічий голос під час запису, проте приємною несподіванкою є і поява сопілки. Зараз ця робота сприймається як лебедина пісня Вежі Хмар, або ж гарний фінал в історії гурту, проте на момент 2006 року здавалося, що колектив лише розпочинає новий етап у власній творчості. Як показав час, Олександра і Валентина думали дещо інакше.
Після запису альбому "Міф" з’явилася інформація, що гурт традиційно обдумує запис нової роботи. Процес ніби й розпочався, проте ледь не на старті запис був припинений, а дві композиції — "Ішла баба чорна" та "Ішло три каліки" — були опубліковані на офіційному сайті з поміткою — "Це незавершені пісні з останнього альбому гурту. Нових альбомів та завершення цього не буде".
Власне, на цьому історія гурту й завершилася. Досі невідомо, що стало причиною припинення існування колективу або ж чи займаються музикою його колишні учасниці — ці питання все ще лишаються відкритими. Подекуди були чутки, що гурт таки має відновлювати діяльність, проте цього, на жаль, не відбулося.
На хвилі зацікавлення українською музикою 90-х Вежу Хмар досить часто згадують саме в контексті того часу, з обов’язковим означенням як легендарний та культовий гурт, проте їхні роботи досі не перевидані офіційно в хорошій якості, а затяті поціновувачі колективу намагаються придбати їхні касети в маститих колекціонерів. Звук на ранніх альбомах, що були записані в скромних умовах наприкінці 1990-х — початку 2000-х, теж якоюсь мірою став еталонним, і якщо у свій час діячі андеграунду журили гурт за пофігістичне ставлення до якості запису, то тепер цей звук неабияк цінується і гордо ознаменовується як лоу-фай, а молоді музиканти намагаються його повторити. Та й сама Вежа Хмар перетворилася на міф чи казку — гурт заховався в ній, а їхні пісні продовжують блукати хмарами, відлуння яких чути й досі.
Ілюстрації до матеріалу взяті з відкритих джерел та з архіву автора статті
