Обзоры по автору Олекса Ковальов-Блїдий

У той час, коли важка музика помирає, знаходячись у стані чи то летаргії, чи то готуючись до переродження, як той птах фенікс, український андеграунд продовжує радувати появою нових облич гуртів. Серед таких новоутворень — мат/хаотік хардкор гурт Afterphase Project з Дніпра. Хто б міг подумати, що відносно непопулярний в Україні жанр, мабуть, менше, навіть, ніж сладж, отримає чергове нове дихання?

У нинішніх реаліях грати суворий панк в Україні стає необхідністю, а не просто модою. Втім, це, радше, необхідність моди на необхідність. Що? А те, що протестний дух здебільшого дорівнює тому, щоб сходити на рейв/гіг, розпити алкоголь, вжити заходів для зміни реальності лише у своїй голові, а не у своїй країні, і різним сортам словоблуддя від словоблудів різних сортів у соцмережах: вінець контркультури, аплодисменти.

Існування стонеру в його чистому вигляді, майже без домішок, у новітні часи просто неможливе. Можуть це дозволити собі лиш старовинні гіганти стилю, яким можна пробачити цей весь паразитизм на пентатоніці. І то, всі вже або глибоко в космосі самих себе, або грають якесь другосортне невідомо що для задоволення потреб в кокаїні, дівчатах/чоловіках чи грошах.

Колись зображення вовка на футболці чи іншому мерчі могло б видати вас як дуже обмеженого любителя темної романтики самотності. В одного виникли б асоціації з фентезійниками, в іншого — з металістами з поганим смаком. І це ще м’яко кажучи. Та всі б мали упереджене ставлення до вашої персони. Зараз — тим паче. Втім, тріо киян вирішило змінити цей факт, реабілітувавши статус санітарів лісу, спотворений минулим.

Переважна консервативна більшість в Україні та й у всьому світі вважає, що зміни завжди або на гірше, або, як мінімум, сумнівна забавка з присмаком зради. Але щоб жити в сучасному світі, треба змиритися з єдиною константою — змінами.

Українська школа смертельного металу не часто радує поглядами на Флориду. Останнім часом альбоми цього напрямку виходять з орієнтиром на Швецію (наприклад, супер-гурт Necrom). Так, дуже давно панове з гурту Bleeding випустили альбом, що мав дух Флориди, але не настільки, щоб можна було казати про пряме ураження мозку гнилим Південним м’ясом.

Аж раптом просто нізвідки з’являється новий альбом гурту з чудернацькою назвою Дідько Лисий, яка більше пасувала б якомусь карикатурному блек-металу з розряду Аццкої Сатани чи ще чогось в такому дусі. Утім, дане упередження спростовується з першими звуками, які одразу кажуть, що тут все не так просто.

Існує такий собі темний бік українського андеграунду, що взагалі не використовує електрогітари, ударні інструменти та брутальні голоси. Ні, це і не готичний чи індустріальний темний бік. Це — малозаселений темний бік еклектичного мінімалізму.

Колись давно, один маленький хлопчик років восьми кілька місяців ходив у місцевий будинок піонерів. Там він не розумів, для чого йому дали дивну дерев’яну дошку з дивною декоративною різьбою — прямі лінії, мов лади на гітарі, але глибокі. Він не розумів, чому її кличуть пральною дошкою і як тоді можна на ній грати, тим паче його улюблену тему з Сімейки Адамсів — тріск та й годі. А гурт Zwyntar розуміє, хоча й дошка в них дерев’яно-металева.

На 15-му (за офіційними даними, 12-му) році існування, гурт Sectorial зробив зиму ще холоднішою, втім, лиш розбурхавши бажання їхати кудись далі від електричного світла і бетонно-механічного мислення. Це все сталося завдяки третьому повноформатному альбому "VYR", що вийшов наприкінці осені на лейблі Noizr Prods.

 Якщо мова про палеоліт, то маємо трохи уроку історії. Перша згадка про львів’ян датується їхнім дебютним альбомом шестирічної давнини "C2H5OH", що в перекладі з хімічної мови означає спирт. Тут, як і на другому лонгплеї, що вийшов через три роки після вищеназваного, "Seven Ways To Make Satan Laugh", була дійсно цікава качова суміш грайндкору та сладжу.